Нехай від «Словника рятівних висловів» почнеться революція людських сердець

 Проф. Богуслав Сліверський

Лодзький університет, Польща

Нехай від «Словника рятівних висловів» почнеться революція людських сердець

“Słownik wyrazów ratujących życie”. Pod red. M. Palucha. Wydawnictwo Naukowe, UKSW, Warszawa 2023, s. 738

Якщо прийняти тезу Михайла Русінка, що від мови починається кожна

революція, то її, власне, започаткувала не Санаг, але д-р Михайло Палюх, який зумів упродовж кількох місяців віднайти й згуртувати прекрасних авторів – педагогів, психологів, істориків, культурознавців, філософів, політологів, медичних рятувальників, військових офіцерів і мовознавців, щоб вони, вражені драматизмом війни в Україні, поділилися своїми роздумами, багатством власних думок і відчуттів, створюючи спільно;  Словник рятівних висловів. 

Оскільки Санаг як кумир молоді намагається нав’язати міф романтизму в новій артистичній формулі, остільки разом з Михайлом Палюхом ми впевнені, що потрібно надати йому ще іншу якість.

Надходить час на зміну мови та словесних виразів також і в системі освіти, виховання, психотерапії. Ці нові напрями, власне, й схоплені авторами Словника. Книжка є у вільному доступі, тому я не рецензую її як автор частки вміщених у ній досліджень. Я переконаний, що поява стількох матеріалів і видання такої важливої сьогодні публікації є шансом на зміни не тільки в суспільних, інтрапсихічних, але й в інституційно-освітніх відносинах. 

Редактор тому так пише в передмові:

Читачу, скажи у своїй країні, так як ми це робимо в Польщі і в Україні, що ми писали цю книжку, будучи вірні силі слова, вірні тим, які хотіли його висловити, як і тим, які мусили мовчати. Ми знаємо цей паралізуючий стан тіла і духу, коли внаслідок зазнавання насилля чи на сам вигляд постраждалих осіб, а особливо матерів і дітей, відбирає людині мову. Так сталося 24 лютого 2022 року – не вистачало нам слів, щоб висловити те, що ми побачили і чого зазнали, навіть на наших очах, жертви російської агресії в Україні (…). 

У доброму слові, у слові, що рятує життя, дрімає якась таємниця й одночасно якийсь вимір правди про людину і її людяність. Важливо, щоб прозвучав аргумент, що ми не шукаємо на комусь помсти, але хочемо помститися за задане нам всім насилля, спотворення реальності і позбавлення голосу. Зазвучить це парадоксально, але в християнській, близькій нам і глибоко моральній сентенції: Зло добром перемагай", міститься якась таємнича форма прощення не тільки комусь за заподіяне зло, скільки злу самому в собі (s.11).

Суттєво, що гроно авторів цієї книги обєднане ДОБРОЮ силою проти сили ЗЛА, якого зазнає українське суспільство з боку злочинної війни Росії по відношенню до суверенної країни. То також НАША ВІЙНА. ВІЙНА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПЕРЕЛОМУ. 

Видається, що тут не йдеться у ній про саму Україну, але про повернення імперіалістичною Росією втраченого домінування в цій частині світу. Україна захищає, отже, не тільки власну тотожність, суверенітет, але й перебирає на себе вагу і повязану з тим драму втрат людського існування, як у мілітарній, так і в суспільній, загальній сферах. 

Мільйони людей, в основному жінок – громадянок України, покинули свою Вітчизну, щоб рятувати людське життя, але, разом з тим, і власну історію, культуру, національну тотожність. Ця публікація не є дослідженням міжнародних взаємин, геополітики чи парамілітарної просвіти, але є даром польських та українських гуманістів на користь (...) свідчення благородної боротьби і гідного зіставлення з трагізмом власної і чужої долі. Ми в Польщі знаємо, чим це загрожує, коли у рамках повоєнної впорядкованості світу змушують людей, а навіть цілі суспільства до  позбавлення можливості висловлюватися щодо людяності, а також сенсу страждання і пробачення.

Воєнна травма, розбуджувана не тільки сімейними спогадами, але й картинами зла і звірств, демонстрованими в медіа, пронизує покоління. Не припускаймося цієї помилки історії, не насичуймося тільки словами злочину і жорстокості, обрáзи, жалю і відчуття несправедливості. Ми не хочемо в черговий раз міряти власну свободу відчуттям безпомічності в ставленні до пізніших суспільних девіацій, психічних дефіцитів, морального нігілізму і пораженства, які перешкоджають народженню живодайної педагогічної думки. 

Бо народ, який замовк у безпомічності на покоління, вимагає суспільного поглибленого зцілення, і можливо, саме те, як ми поводимося і чим займаємося, є проявом якоїсь форми автотерапії (с.12). 

Рецензована тут монографія розворушить наші емоції фактами, ілюстраціями, фотографіями зі зруйнованих, розбомблених агресором українських міст і сіл, але разом з тим вона є  накопичувачем надії людських сердець і помислів, що (...) слова не тільки можуть урятувати життя, але перш за все рятують психічне й емоціональне здоров (c.39); я для наступних поколінь, перед якими стане багато викликів екзистенціальної природи.

Найважливіше з них – це збереження життєвої сили, готовності і здатності до конструктивного подолання воєнних травм, переживання суму та піднесення з часом на рівень етичної мудрості, яка дає змогу підняття проби найвищої міри, якою буде призупинення логіки відплати. Саме від цих положень будуть залежати долі міжлюдських і міжнародних зв’язків на багато поколінь (с.20).

Зміст книжки має суто педагогічний характер. Згідно з літерою духу нашої науки ми не мали наміру чекати на продовження і примноження жорстоких подій в Україні, але бачили глибоко закорінені вже травми переселенців та їхніх дітей. Ми розуміли, як важливо саме тепер  поділитися позитивною педагогією з тими, що втратили вже у своєму житті багато, але не власне єство, не особисту гідність і душу, яка виривається до раю. 

Ми адресуємо цю книжку перш за все тим, хто перебуває на еміграції, зокрема в Польщі, до українських опікунів дітей, педагогів, вихователів, батьків, а також журналістів, працівників засобів масової інформації, щоб вони побачили, наскільки важливі в цей саме час не тільки жести, надання простору і місця для проживання, його продовження, але й слів, які дозволяють прочитання; тут і тепер, а у звязку з цим також і того, що може відбутися; там і завтра колись.

Як пише Редактор книги, надзвичайно важливо (...) звертати особливу увагу на слова, глибоке значення яких затерлося силою звичних взаємодій і – потрібно це визнати – відсутністю належного визнання в останніх декадах їх важливості (s. 23). Робота над цим Словником тривала паралельно до багатьох ініціатив наукових осередків на користь надання допомоги Україні та її мешканцям. 

M. Палюх звернувся до директорів шкіл у Польщі, а також до польських та українських педагогів і журналістів з проханням надсилати свідчення, слова, фрази, малюнки або знімки, які  ілюструють вислови, що рятують життя, особливо важливі саме з огляду на війну, що точиться в Україні. Ця ініціатива заімпонувала багатьом, бо надійшло аж понад 900 таких відгуків. 

Запропонований Михайлом Палюхом Редакційний комітет "Словника", який проводив свої засідання дистанційно, виробив прозору концепцію книги і прийняв незвичайно скрупульозний темп робіт над його змістом. У нас було мало часу, тому ми відклали всі інші свої справи, щоб присвятити себе саме цьому завданню; усі ми усвідомлювали, що відтягування часу, витрачання його на заняття власними справами унеможливить видання "Словника".

Так виникло 45 есе, виконаних у різній наративній стилістиці (від загальної, науково-популярної до наукової). Було сформульовано 33 ключові поняття, які є в певному сенсі репрезентативні для всіх майже 900 заявлених до редакції висловів. 

Презентація цих понять вписана на вісь від тих, найбільш відповідних до них відносно обєктивного змалювання, до термінів, наповнених субєктивізмом, подібно, як по-різному ми сприймаємо певні явища. 

Точиться війна, трагедію якої ми вже більше року переживаємо разом з громадянами України. Потрібно робити все, що тільки можливо, щоб підтримувати людей, уражених воєнною драмою, щоб розледащілому, розманіженому поколінню, захищеному під крилами “гелікоптерових батьків” (“Helikopetereltern”) усвідомити врешті, що стаються зміни, які несуть із собою неймовірні, непередбачувані ще виклики.

Не варто сподіватися, що буде можливе повернення до часів перед 24 лютого 2022 року! Ні. То se uż ne vráti! (То вже не повернеться!), як кажуть чехи. Панта рей. Санаг, зрештою, співає вислів Віслави Шимборської - Ніщо два рази не трапляється, і її виконання має вже кількадесят мільйонів переглядів і прослухувань на YouTubie. 

Понад рік тому наступив край бінарного світу Схід – Захід (рекомендую почитати інтервю чи висловлювання Романа Кузняра, Богдана Ґуральчика, Кшиштофа Найдзіка, а може, і незабаром Андрія Парайша). Час готуватися вже не до війни, бо вона триває, але до захисту того, що ще залишилося нинішнім поколінням, щоб вони могли пережити і відшукати для себе місце у світі цілком нових геополітичних поділів. 

Не повернеться вже Польща часів Єжи Бузка чи Дональда Туска, так само, як не переживе умовного спокою Польща наступних груп влади. Ще відвертають увагу суспільства від ключових загроз польської державності конфлікти світоглядної природи, скандали, зловживання політиків, штучна інтелігентність, злочини, екологічні катастрофи і т. п., тому не можемо наївно сподіватися, що буде можливим повернення до спокійного минулого, до часів благополуччя і розміреного ритму життя.

Зацікавлені особи можуть стягнути книжку з наукового сайту Редактора, який постарався подати речовий індекс ключових понять. Я прагну разом з тим висловити слова визнання Міністерству Освіти і Науки Польщі та керівництву Університету Кардинала Стефана Вишинського у Варшаві за фінансову і організаційну підтримку цього проєкту. Друкована (поки що лише в кількох репрезентативних примірниках) версія, буде видана Видавництвом "Імпульс"  у Кракові найближчими днями. 

Буде передана першому секретареві Посольства України Віталієві Білому, який раніше був повідомлений про наш намір, відбираючи публікацію Уроки миру у (по)воєнний час. Підтримує нас у цій справі і Францішек Шльосек, який є також членом Національної Академії Педагогічних Наук України. 

Творців колективних наукових та освітніх праць, а також членів інтердисциплінарних авторських колективів повинна зацікавити детальна методологія доведення до остаточної, тобто логічної конструкції цілого нашого задуму. 

P.S. Проєкт не передбачав друкування паперових примірників, але завдяки добрій волі Видавництва "Імпульс"; у домовленості з Видавництвом Університету Кардинала Cтефана Вишинського можна скласти замовлення на закупівлю прекрасно виданого примірника книжки. Замовлення направляти на impuls@impulsoficyna. 

Переклад з польської проф. Микола Лесюк - Прикарпатський національний університет ім В. Стефаника, Україна 

"Szkoła boli"

 

To smutne, że kiedy w czasie konferencji naukowych, seminariów, debat czy zajęć ze studentami studiów niestacjonarnych pedagogiki podejmowana jest problematyka szkoły w naszym kraju, rozmówcy kierują ją w pierwszej kolejności na negatywne doświadczenia własne, bliskich lub potwierdzone wynikami badań terenowych. Nie jest to uogólniająca na cały system szkolny diagnoza toksycznego stanu edukacji szkolnej, to jednak "zło" - jak mawiał Janusz Korczak - jest bardziej krzykliwe, wyraziste, stąd przebija się do naszej wiadomości jako powszechne. 

W czasie Ogólnopolskiego Seminarium Doktorskiego i Podoktorskiego, które prowadzimy od 2016 roku w Katedrze Teorii Wychowania Uniwersytetu Łódzkiego, referująca profesor zaczęła swój esej od najświeższych kazusów z własnego regionu. Chciała w ten sposób uzasadnić tytuł swojego wystąpienia, który zacytowałem w tytule dzisiejszego wpisu, bo to oznacza, że wciąż nie możemy wyeliminować toksyn ze środowiska szkolnego. 

Niepokojące jest w tym wszystkim to, że w niegodnych pedagogów praktykach niektórych nauczycieli od dziesiątek lat odczytujemy te same źródła i następstwa patologii w placówkach edukacyjnych, w których nie tylko nie ma zorientowanej na dziecko edukacji, ale i nie ma wychowania. Jest za to oswajanie dzieci z dehumanizującymi zachowaniami dorosłych, nauczycielek jako czymś normalnym, oczywistym, a nawet koniecznym. 

Zapewne każdy uczestnik naszego Seminarium mógłby przytoczyć jakiś przykład a może i wiele zdarzeń z własnych lat szkolnych, które zapisały się w pamięci społecznej i osobistej jako syndrom "czarnej pedagogiki". Chociaż ta nie jest już w XXI wieku przyzwoleniem na stosowanie wobec uczniów kar fizycznych, to jednak została zastąiona opresją psychiczną, pseudopedagogiczną. Erich Fromm określał metaforycznie przemoc dorosłych wobec dzieci mianem "polukrowanej tabletki". Tak, jak dla dobra małych pacjentów firmy farmaceutyczne skrywają gorzki smak tabletek oblaniem ich odpowiednio słodkim czy bezsmakowym lukrem, tak też dorośli postanowili zastąpić przemoc fizyczną nauczycieli wobec uczniów opresją psychiczną.    

Padło w czasie wczorajszego spotkania zaledwie kilka przykładów ze szkolnego środowiska z ostatnich trzech tygodni, które to zachowania nauczycielek nie powinny mieć miejsca, a jednak doprowadziły do nich stając się ich scenarzystkami i aktorkami zarazem. Zabrakło tylko reżysera:

1. Nauczycielka klasy pierwszej szkoły podstawowej postanowiła codziennie udowadniać dziecku, że przychodząc do szkoły musi dowiedzieć się, że jest niesamodzielne, nie radzi sobie z zadaniami, jest słabe, beznadziejne itd. Jednego dnia przeprowadziła w swojej klasie dyktando wystawiając dziecku "jedynkę" za pięć błędów. 

Już samo to powinno uświadomić rodzicom tego dziecka, że nauczycielka nie tylko jest pseudopedagożką, psychopedagogiczną ignorantką, skoro wystawiła ocenę cyfrową. W edukacji wczesnoszkolnej powinny być tylko oceny opisowe. Reakcją dziewczynki na takie postępowanie nauczycielki był komunikat dziecka do mamy: "Mamo, nie warto się uczyć".  

Czyżby w tej szkole obowiązywał wewnątrzszkolny regulamin oceniania, który jest niezgodny z prawem oświatowym?  To, że nauczycielka tak postępuje źle świadczy o niej, o jej ignorancji, a nie tylko o bezprawnym działaniu. 

2. Siedmioletnie dziecko, które doświadcza w szkole podstawowej tego typu porażek, przed wyjściem z domu do szkoły ucieka przez okno, by nie być do niej odprowadzonym przez matkę. Na szczęście mieszka na parterze.   

3. W poniedziałkowy poranek dzieci w klasie pierwszej dzielą sie z odbywającą praktykę pedagogiczną studentką wrażeniami z minionego weekendu, opowiadają jedno przez drugie o różnych zdarzeniach, zabawach i atrakcjach. Rzeczywiście, przyszłe nauczycielki wczesnoszkolne wiedzą, że nauczyciele klas pierwszych tak właśnie powinni zaczynać z dziećmi nowy tydzień, od wspólnej rozmowy w kręgu, a przy okazji od ćwiczenia zasad komunikacji. Wychowawczyni tej klasy nie mogła się z tym pogodzić, krytykując studentkę za to, że "przez nią ma co najmniej dwa dni stracone, bo teraz będzie musiała nadrobić z dziećmi karty pracy".   

4. W klasie drugiej jednej ze szkół podstawowych chłopiec z problemami czytania miał już wystawionych w ciągu 3 miesięcy nauki siedemnaście "jedynek". Trudno komentować tak skandaliczną praktykę jego nauczycielki (patrz pkt 1). 

W takich przypadkach "szkoła boli". Szkoda, że nie tych, którzy okazują się toksycznymi pseudonauczycielami. 

„Dziecko i dzieciństwo w sytuacji zagrożenia kryzysem – kontekst wojny”

 

Katedra Pedagogiki Społecznej Uniwersytetu Kardynała Stefana Wyszyńskiego w Warszawie w ramach współpracy z pracownikami Instytutu Pedagogiki Uniwersytetu Rzeszowskiego zorganizowała w dniu wczorajszym ósmą edycję Międzynarodowej Konferencji Naukowej z zakresu edukacji globalnej, która w tym roku została ukierunkowana na problem „Dziecko i dzieciństwo w sytuacji zagrożenia kryzysem – kontekst wojny”. 

Jak zapisali w założeniach debaty jej Organizatorzy: „Losy dzieci nie da się oddzielić od losów kraju. Niekiedy otaczająca rzeczywistość, określone wydarzenia społeczne czy polityczne, w sposób szczególnie niekorzystny ograniczają rozwój młodego pokolenia. Dzieje się tak w sytuacjach skrajnych, których źródłem jest np. wojna” (Wiesław Theiss). 

Na całym świecie dzieci stoją w obliczu wielu zagrożeń i kryzysów. Pozornie współczesne dzieciństwo uległo przeobrażeniom na lepsze, jednak wojna w Ukrainie dobitnie pokazuje znaczenie idei edukacji globalnej, zwłaszcza w zakresie wychowania dla pokoju i wsparcia dzieci w sytuacji zagrożenia kryzysem. Rosyjska agresja na Ukrainę stała się przyczyną nie tylko licznych tragedii, cierpień i kryzysu humanitarnego na terenach ogarniętych działaniami wojennymi, ale również wyzwaniem dla państw Europy i świata, w tym w pierwszym rzędzie dla Polski jako kraju sąsiadującego z Ukrainą i udzielającego na masową skalę wsparcia uchodźcom wojennym. 

Wyzwanie, które stanęło przed naszym krajem i jego obywatelami, dotyczy działań z zakresu interwencji kryzysowej, wsparcia oraz pomocy osobom poszkodowanym i uciekającym przed okrucieństwem wojny, wśród których dominują kobiety, dzieci (wiele z nich nie ma zapewnionej opieki rodzicielskiej), osoby starsze. Każde dziecko zasługuje na dzieciństwo nasycone miłością i ochroną. Tymczasem działania wojenne w Ukrainie i sytuacja w krajach przyjmujących uchodźców wymaga trwałej i skutecznej odpowiedzi na ich ogromne potrzeby. 

Dzieci, które pozostały w Ukrainie giną w wyniku wojny od jej pierwszego dnia. Część z nich zostało rannych, niekiedy okaleczonych na całe życie. Ale nawet wśród tych, którym udało się uniknąć obrażeń fizycznych, okrucieństwo wojny pozostawiło głębokie rany w psychice. Nieodłącznym towarzyszem codzienności tych dzieci jest poczucie straty, permanentnego zagrożenia, życia w niepewności. Wiele dzieci doświadczyło strachu ucieczki i konieczności odnalezienia się w obcym kraju, wśród obcych ludzi (podkreśl. moje) .

W czasie konferencyjnych obrad rozmawiano o sytuacji dzieci ukraińskich pozostających w swojej ojczyźnie, jak też o matkach z dziećmi uciekających przed okrucieństwem wojny i szukających schronienia w Polsce. Dwa dni temu ktoś zarejestrował i zamieścił w Fb porażającą emocje i poruszającą wyobraźnię sytuację biegnących wzdłuż murów budynków w Kijowie dużej grupy płaczących i przerażonych dzieci w wieku przedszkolnym, którym ich nauczycielki torowały drogę do schronu. W tle było słychać syreny alarmu. 

Taka jest codzienność dzieci w sąsiednim kraju, ale nie tylko tych. Te bowiem, które przeżyły bombardowania i straciły niemalże wszystkich i wszystko, bo nie istnieje już ich dom, miasteczko, przedszkole czy szkoła, a dotarły do Polski, także mają zaburzoną równowagę psychiczną, sny pełne traumy, widoku zniszczeń i leżących na ulicach ciał osób zabitych. Jak spać spokojnie, jak cieszyć się życiem, dzieciństwem, które zostało w tak tragicznych okolicznościach nasycone przemocą i jej skutkami? 

Mogłoby się wydawać, że panujący w auli UKSW w Warszawie naukowy namysł, padające z ust referujących słowa pełne troski o losy dzieci, empiryczne dowody zniszczeń ciał i dusz ludzkich są debatą z wydarzeń historycznych z lat 1939-1945. NIE! NIESTETY, TO już ponad rok zbrodniczej inwazji "wojsk" rosyjskiego agresora na bezbronną ludność cywilną, która płaci najwyższą cenę za obronę własnej ojczyzny, suwerenności państwa, narodu, społeczeństwa, jego tradycji, kultury, gospodarki i natury. 

Nie było w programie dr. Michała Palucha, a spodziewałem się właśnie jego wprowadzenia do tak traumatycznego zagadnienia. Pod kierunkiem prof. UKSW Anny Fidelus i z jego udziałem pracowano przez kilkunaście miesięcy w zespole pedagogów, psychologów, politologów, socjologów oraz filologów tej Uczelni w ramach finansowanego przez MEiN projektu "Program wsparcia psychologiczno-pedagogicznego dla uczniów i nauczycieli" , którzy w polskich placówkach oświatowych - przedszkolach, szkołach, internatach, domach dziecka itp. ugościli dzieci-ofiary wojny w Ukrainie. 

W 317 dniu inwazji na Ukrainę Michał Paluch pisał: Znamy ten paraliżujący stan ciała i ducha, kiedy na skutek doświadczenia przemocy lub na sam widok cierpiących osób, a w szczególności matek i dzieci, odbiera człowiekowi mowę (s.11). Wsłuchując się w referaty pierwszego panelu powyższej konferencji, w słowa osób referujących namysł nad dramatem dzieci sąsiedniego kraju, miałem poczucie bezradności wobec okrucieństw wojny, która wciąż trwa i powiększa już istniejący ogrom ludzkich strat.

Zgadzam się jednak z Michałem, którego studium "Słownik wyrazów ratujących życie" (Warszawa, 2023) powinno tu szczególnie mocno wybrzmieć, byśmy nie karmili się (...) tylko słowami zbrodni i okrucieństwa, resentymentu i żalu i poczucia niesprawiedliwości. Nie chcemy po raz kolejny mierzyć własnej wolności poczuciem bezsilności wobec  późniejszych społecznych dewiacji, psychicznych deficytów, nihilizmu moralnego i defetyzmu, które nie pozwalają na zrodzenie się życiodajnej myśli pedagogicznej (s.12). 

W tym, samym duchu mówił o tym w czasie tej konferencji prof. UŚ Marek Rembierz w swoim referacie zatytułowanym: "Twarz Dziecka jako ikona ofiar dehumanizacji i bestialstwa czasów wojny": 

W warunkach wojny szczególnie nasilają się sytuacje – wręcz totalnie – zagrażające dziecięcej niewinności i – manifestującej się w niej – ludzkiej godności, sytuacje, w których nie respektuje się najbardziej elementarnego, najbardziej podstawowego apelu, który wyraża Twarz Dziecka jako Twarz Innego. Twarz Dziecka jako ikony ofiar dehumanizacji i bestialstwa czasów wojny przejawia się – rzec można, że przejawia się z mocą – w dziecięcych rysunkach, w których zapisano i wyrażano dziecięce doświadczenia. 

Te rysunki to także napisane dziecięcą ręką ikony: ujawnia się w nich dziecięce widzenie wielorakiego i zasadnie rzec można, że przekraczającego ludzką wyobraźnię systematycznego zło-czyństwa czasów wojny, ujawnia się dziecięca podatność na bardzo głębokie – niejako w epicentrum człowieczeństwa danej osoby – zranienie przez agresję, brutalność, dehumanizację i bestialstwo czasów wojny, ujawnia się w nich i do głosu dochodzi apel o to, aby nie krzywdzić i nie zabijać.  

Ludzka miłość, opiekuńczość, bycie z dzieckiem, piecza nad nim, ale i jego ekspresja artystyczna - muzyczna, plastyczna, fotograficzna pozwalają ofierze okrutnej wojny wydobyć, a może i na zawsze wyrzucić ze swojej pamięci obrazy ZŁA, by dać zarazem świadectwo jego zaistnienia ku przestrodze dla innych, dla tych, którzy jeszcze są bezpieczni, żyją w oddali od ludzkiej podłości.